Статті

Фабула судового акту: У цій справі, жінка яка проживала однією сім’єю із чоловіком без шлюбу, намагалась отримати спадщину після його смерті. Справа в тім, що цей чоловік мав сина від першого шлюбу, який вважався спадкоємцем першої черги, тому отримав весь спадок одноособово, і одну квартиру (із двох) вже встиг продати. Крім того, в процесі співжиття позивачки і спадкодавця у них народилась донька, проте він не був записаний батьком дитини. Отже, жінка вважала, що дитина від нього, і має спадкувати ⅓ майна. Вона ж, як “цивільна” дружина, доглядала спадкодавця, особливо після травм, операцій і після встановлення інвалідності.

Тому просила суд встановити факт її проживання однією сім'єю із спадкодавцем, встановити факт батьківства спадкодавця щодо їх доньки, змінити черговість одержання права на спадкування (бо саме вона доглядала чоловіка коли були проблеми зі здоров’ям) та - визнати за нею і за донькою ⅔ частини спадщини. Відповідно - отримати компенсацію від сина за вже продану ним спільну квартиру.

Справа розглядалась неодноразово. На останньому “процесуальному колі інстанцій”, суд першої інстанції, як і апеляційний суд, все ж таки відмовив жінці у позові внаслідок недоведеності. Єдина вимога що була задоволена - це встановлення факту спільного проживання позивачки і спадкодавця. Проте це не давало їй права спадкувати майно, оскільки в першу чергу спадкують діти, батьки та подружжя, а ті хто проживав спільно - лише в четверту чергу. Тому син, як спадкоємець першої черги, все вже успадкував. Крім того, висновок ДНК після ексгумації показав, що донька не була з цим чоловіком кровного споріднення.

ВС КЦС, на жаль, теж не задовольнив її вимоги на спадщину, як і вимоги щодо права на спадкування її донькою. Водночас Суд зазначив:

Відповідно до ч.2 ст. 125 СК України, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: за заявою матері та батька дитини; за рішенням суду. Відповідно до ч.1,2 ст. 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено ст. 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана особами, зазначеними у ч.3 ст.128 цього Кодексу.

Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.

Ст. 130 СК України передбачено, що у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір`ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду. Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ч.1 ст.135 цього Кодексу.

Згідно із ч.1 ст. 135 СК України при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем та громадянством матері, а ім`я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.

При вирішенні спору про визнання батьківства мають враховуватись усі докази в сукупності. Дані можуть встановлюватися: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Як докази для встановлення батьківства в суді можуть бути досліджені зокрема: листи, телеграми відповідача, в яких він повідомляє про можливість народження чи народження його дитини певною жінкою; заява відповідача за місцем роботи про надання йому відпустки у зв`язку з народженням дитини; показання свідків про виявлення відповідачем турботи про дитину та її матір, обрання імені дитини тощо.

Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це. Але передумовою звернення до суду в справах про встановлення батьківства є, зокрема, наявність кровного споріднення між особою, яку позивач просить визнати батьком, і дитиною.

Для з'ясування факту батьківства необхідним є застосування спеціальних знань, зокрема призначення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи. Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно оцінювати з урахуванням ст.89 ЦПК України, згідно з якою жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», зауважив, що «на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» (Калачова проти Російської Федерації № 3451/05, § 34, від 07 травня 2009 року).

Таким чином, висновок судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи має важливе значення в процесі дослідження факту батьківства. Проте його необхідно оцінювати з урахуванням положень ч.2,3 ст. 89 ЦПК України.

Однак, у цій справі: Згідно висновку експерта - спадкодавець не міг бути біологічним батьком доньки позивачки. А враховуючи відсутність й інших належних та допустимих доказів наявності кровного споріднення - суд підставно - на думку ВС - відмовив у задоволенні вимог про встановлення факту батьківства спадкодавця щодо доньки позивачки.

Що ж до зміни черговості спадкування через постійне піклування позивачки над спадкодавцем, Суд зазначив:

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини (ст. 1264 ЦК України). Згідно положень ч.2 ст. 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Для правильного застосування у даній справі положення ч.2 ст. 1259 ЦК України суду необхідно установити чи відповідний спадкоємець протягом тривалого часу опікувався, матеріально забезпечував, надавав іншу допомогу спадкодавцеві, який був у безпорадному стані.

Однак, ВС не знайшов підстави для зміни черговості спадкування позивачкою (з четвертої на першу чергу) - оскільки на погляд колегії - матеріали справи не містили належних та допустимих доказів того, що померлий через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво тривалий час був у безпорадному стані у зв`язку з чим був неспроможний самостійно забезпечувати свої потреби.

Фабула судового акту: У цьому рішенні ВС КАС роз‘яснив, на які аспекти має звертати увагу суд, при розгляді правомірності накладення на боржника штрафів за невиконання рішення про утримання від вчинення перешкод в участі у вихованні спільної доньки стягувачем - якщо небажання спілкуватись проявляє сама дитина.

Мати звернулась до суду з позовом до відділу ДВС, в якому просила визнати незаконними та скасувати три постанови державного виконавця про накладення на неї штрафу від 21.06.2019, від 24.06.2019 та від 27.06.2019 р.

У позові пояснювала, що раніше, судовим рішенням її було зобов‘язано не чинити батьку перешкод в участі у вихованні та спілкуванні з їх спільною донькою. У рішенні детально визначено способи участі батька (зокрема, перший місяць - побачення без участі матері). Вона жодних перешкод у спілкуванні дитини з батьком не чинила. З її слів та доказів - дитина сама не бажала спілкуватись із батьком.

Однак, актами старшого державного виконавця районного відділу ДВС було встановлено факт невиконання позивачем (матір’ю), як боржником у виконавчому провадженні, судового рішення у зв`язку з чим винесено три постанови про накладення штрафу.

Так, суд першої інстанції позов задовольнив частково - визнав протиправною та скасував лише одну постанову про накладення штрафу - у скасуванні інших постанов відмовив, виходячи з того, що доказів належного виконання судових рішень в повному обсязі позивачем не надано. Її посилання на небажання дитини йти на зустріч із батьком суд визнав безпідставними, оскільки рішення суду чітко визначило спосіб спілкування з дитиною без присутності матері, а наданий відеозапис на якому зафіксовано небажання дитини зустрічатися з батьком, як й інші докази - є неналежними. Суд апеляційної інстанції рішення залишив в силі. Позивач подала касаційну скаргу.

ВС КАС скасував рішення попередніх інстанцій в частині відмови визнати незаконними дві постанови про накладення штрафів, справу повернув на новий розгляд. Обґрунтовуючи своє рішення - вказав:

Положеннями статті 64-1 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконання рішення про встановлення побачення з дитиною полягає у забезпеченні боржником побачень стягувача з дитиною в порядку, визначеному рішенням.

Державний виконавець здійснює перевірку виконання боржником цього рішення у час та місці побачення, визначених рішенням, а у разі якщо вони рішенням не визначені, то перевірка здійснюється у час та місці побачення, визначених державним виконавцем. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт та виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі, визначеному частиною першою статті 75 Закону України "Про виконавче провадження".У постанові зазначаються вимога виконувати рішення та попередження про кримінальну відповідальність. У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.

Аналіз правових норм, дає підстави для висновку про те, що накладення штрафу за невиконання рішення, що зобов`язує боржника до вчинення певних дій, є видом юридичної відповідальності боржника за невиконання покладеного на нього зобов`язання (виконати судове рішення). Таканастає за умови, що судове рішення не виконано без поважних причин і в строк,встановлений державним виконавцем.

Тобто, даючи оцінку тому чи правомірно на боржника наклали штраф за невиконання/повторне невиконання судового рішення потрібно з'ясувати часові рамки, в межах яких боржник мав вчинити певні дії (за виконавчим листом) і в чому причина невиконання судового рішення у відведений йому строк. У цьому зв'язку варто зауважити, що сам факт невиконання судового рішення у визначений строк без з'ясування і оцінки причин цього невиконання не може вважатися підставою для відповідальності боржника відповідно до статті 75 Закону Закону України "Про виконавче провадження".

Поважність причин невиконання судового рішення оцінюється у кожному конкретному випадку через призму того, наскільки це (об`єктивно) перешкодило виконати судове рішення.

Отже у цій справі: Позивач стверджувала, що нею було забезпечено виконання рішення суду, оскільки вона не чинила перешкод у спілкуванні батька з дитиною, а неможливість спілкування викликана поведінкою дитини, яка відмовилася йти до батька.

ВС КАС не погодившись з висновками судів попередніх інстанцій - що виконання даного рішення не може бути унеможливлено небажанням дитини спілкуватися зі стягувачем - вказав, що це фактично може визнаватися примушуванням дитини, і призвести до психологічного тиску на дитину та явно не відповідатиме якнайкращим інтересам дитини в аспекті забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі.

Крім того, судами попередніх інстанцій не встановлено в чому саме полягало невиконання рішення суду позивачем. В актах державного виконавця не міститься жодних даних про вчинення позивачем перешкод у спілкуванні батька з дитиною. Тобто, суди взагалі не досліджували дотримання процедури складення вказаних актів та процедури складення постанов про накладення штрафу на підставі вказаних актів. Тому оскаржувані рішення судів не є обґрунтованими (стаття 242 КАС України).

Фабула судового акту: Виконавчий збір штука неприємна. Особливо для добросовісного боржника.

У попередньому ЗУ «Про виконавче провадження» від 1999 року боржнику після відкриття виконавчого провадження, а саме отримання ним відповідної постанови, надавався строк на добровільне виконання рішення суду до 7 днів, а по деяким рішенням суду до 14 днів.

Діючий закон «Про виконавче провадження» такої можливості не передбачає. Боржник повинен встигнути добровільно виконати рішення суду у період часу між датою вступу рішення суду в законну силу та датою винесення постави про відкриття виконавчого провадження. Інакше виконавчий збір – за майновими вимогами 10 % від суми стягнення.

Так , відповідно до ст. 27 ЗУ «Про виконавче провадження» виконавець разом із відкриттям виконавчого провадження, тобто винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження на підставі заяви стягувача, відразу виносить постанову про стягнення виконавчого збору.

У цій справі після відкриття виконавче провадження тривало рік. У підсумку на підставі ст. 37 ЗУ «Про виконавче провадження» у зв’язку із отриманням заяви від стягувача державний виконавець виніс постанову про повернення виконавчого документу.

Проте залишилося питання виконавчого збору, який стягується в бюджет. Ціна питання – майже 1 мільйон доларів. Після повернення виконавчого документу стягувачу д/в виокремив постанову про стягнення виконавчого збору в окреме виконавче провадження, тобто виніс постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання постави про стягнення виконавчого збору.

Чомусь саме цю постанову д/в вирішив оскаржувати боржник, який звернувся до адміністративного суду із вимогою про визнання її протиправною та скасування. Але це була помилка.

Суди трьох інстанцій відмови у задоволенні позову. ВС підкреслив, що в таких випадках слід оскаржувати САМЕ постанову про стягнення виконавчого збору і дійсно окремим позовом за правилами адміністративного судочинства.

Фабула судового акту: Чоловік позивався до колишньої дружини з вимогами про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна. Справа в тім, що під час перебування у шлюбі відповідачці був подарований житловий будинок загальною площею 54,8 кв.м. (літ.А), право власності на землю теж було оформлено на неї (в безоплатному порядку). Під час шлюбу, а саме у 2014 році подружжям був побудований ще один житловий будинок літ. Л-2 загальною площею 123,1 кв.м., житловою площею 76,1 кв.м., розташований на тій же земельній ділянці. Право власності на цей житловий будинок було оформлено теж на дружину.

Отже позивач просив суд визнати спільною сумісною власністю подружжя і поділити саме цей побудований за час шлюбу житловий будинок літ. Л-2 і визнати за ним право власності на 77/200 частин земельної ділянки. Проте суд першої, як і суд апеляційної інстанції відмовили у задоволенні його позову, внаслідок недоведеності істотного збільшення майна саме завдяки його чи спільних затрат.

ВС КЦС, розглядаючи його скаргу, підтримав доводи позивача і повернув справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційний суд у своїй постанові роз’яснив питання визнання сумісною власністю та поділу майна подружжя, яке істотно збільшилось:

Згідно зі ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Відповідно до ч.1 ст. 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, наведені положення закону встановлюють підстави обмеження (втручання) у права особистої власності одного з подружжя, внаслідок яких зменшується обсяг правомочностей колишнього одноосібного власника майна. Тому у ст. 62 СК України передбачені умови, за яких таке втручання у право власності буде не лише законним, але і необхідним з точки зору забезпечення інтересів іншого, не власника, з подружжя та гарантуватиме дотримання балансу інтересів кожного з подружжя.

Зі змісту ст. 62 СК України вбачається, що втручання у право власності може бути обґрунтованим та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів:

1) істотність збільшення вартості майна;

2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати, необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.
Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна.
Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті.

ВП ВС у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) зробила висновок, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визначення такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

При посиланні на вимоги ст. 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач повинен довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Отже у цій справі: Судом встановлено, що під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, відповідачці було подаровано житловий будинок загальною площею 54,8 кв.м.. У 2014 році, під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, за цією ж адресою побудовано та введено в експлуатацію ще один житловий будинок літ. Л-2 загальною площею 123,1 кв.м., житловою площею 76,1 кв.м., право власності на який зареєстровано теж на неї.

Відповідно до висновку експерта, вартість нового житлового будинку літ. Л-2 - 400 тис. грн. (а будинку літ. А - 83 255 грн (хоч і станом на 2008). Отже, апеляційний суд не врахував, що у цій справі позивач посилався на істотне збільшення вартості первинного об`єкта нерухомості, який належав відповідачці на праві приватної власності, не в наслідок зміни ринкової ціни, коливання курсу валют, поточного ремонту тощо, а внаслідок спільних трудових та грошових затрат подружжя, що призвело до створення нового об`єкту нерухомого майна - житлового будинку літ. Л-2. Оскільки суд не встановив природу збільшення вартості майна - ВС скасував постанову апеляційного суду з передачею справи на новий розгляд

Зважаючи на кількість судових спорів з приводу розписок можна дійти висновку, що до укладення розписок люди відносяться легковажно. В більшості випадків особа, яка передає кошти не завжди розуміє правової природи розписки і умов, які вона повинна містити. Тому спочатку розберемось із тим, що таке розписка?

Розписка є документом, який підтверджує укладення договору позики. Відповідно до статті 1046 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Стаття 1049 наголошує, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Виходячи з цього розписка, як борговий документ, що підтверджує боргове зобов’язання, (окрім даних позикодавця та позичальника (паспорт, РНОКПП, місце реєстрації, рік народження, номер телефону, електронної пошти), місця складення, точного найменування переданих грошей, суми (вказується і цифрами, і прописом), дати повернення, відсотків (винагороди) за користування коштами або без винагороди, відповідальності за несвоєчасне повернення грошових коштів, дати, підпису позичальника) має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів. Тобто розписка повинна містити дату отримання коштів, умови отримання позичальником в борг грошей (акцентую увагу, що у розписці потрібно так і писати, що гроші передаються в борг) із зобов’язанням повернути. На це варто звернути увагу, оскільки підтвердженням укладення договору позики може бути не будь-яка розписка, а лише та, яка засвідчує факт отримання грошових коштів в борг і містить умови про їх повернення (у розписці повинні бути зазначені наведені умови в сукупності). Навіть якщо з тексту розписки буде вбачається, що особа отримала грошові кошти, а умова щодо обов'язку їх повернення нею відсутня, то дана розписка не буде доказом укладення сторонами договору позики. Таким чином під час написання розписки дані речі потрібно розуміти і не повторювати помилок інших.

Зазвичай під час написання розписки велика увага приділяється, адресі позикодавця чи позичальника, даті їх народження, свідкам, а на принципові речі уваги не хватає. З власного досвіду мені про ці речі відомо. Був випадок із власної практики, коли Верховний Суд відмовив особі, яка звернулася з позовом про стягнення боргу за договором позики до особи, яку представляли, на підставі вищевикладених обставин. Такі висновки містяться у правовій позиції у постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25 лютого 2020 року у провадженні № 61-45877св18.

Фабула судового акту: Повною матеріальною відповідальністю є покладення на працівника обов'язку повністю відшкодувати заподіяну підприємству пряму дійсну шкоду без будь-яких обмежень.

Нормами пункту 1 частини першої статті 134 Кодексу законів про працю визначено, що працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

В свою чергу згідно положень п. 1 ч. 1 ст. 135-1 КЗпП України письмовий договір про повну матеріальну відповідальність може бути укладено з працівником, який займає посаду або виконує роботу, безпосередньо пов’язану із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або використанням у процесі виробництва переданих йому цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Нажаль, дотепер такий перелік КМУ не затверджено і роботодавці у своїй діяльності використовують постанову Держкомпраці СРСР та Секретаріату ВЦРПС від 28.12.1977 № 447/24 (зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Держкомпраці СРСР та Секретаріату ВЦРПС від 14.09.1981 № 259/16-59)

У даній справі особа обіймала посаду начальником спортивно-мисливського комплексу та з ним роботодавцем було укладено договір про повну матеріальну відповідальність.

За наслідками інвентаризації, яку було проведено у підрозділах, керівництво якими здійснювала вказана особа було виявлено нестачу товарно-матеріальних цінностей.

У зв’язку із цим підприємством до вказаного працівника до суду було подано позов про стягнення майнової шкоди завданої підприємству.

Суд першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд у задоволенні позову відмовив оскільки позивачем не надано суду належних та допустимих доказів неправомірності дій працівника щодо заподіяння матеріальної шкоди та наявності його вини у заподіянні такої шкоди.

На згадані рішення підприємством було подано касаційну скаргу. Втім останню також залишено без задоволення.

Приймаючи таке рішення КЦС виходив з того, що розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності суд зобов`язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно зі статтею 135-1 КЗпП України може бути укладено такий договір, та чи був він укладений. Адже за відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Проте, згідно Переліку про який йшлось вище, відповідач не відноситься до категорії працівників, з якими укладається договір про повну матеріальну відповідальність, а Договір про повну матеріальну відповідальність, укладений з особами, які не включені до Переліку категорій працівників, з котрими можна такі договори укладати, є недійсним.

При цьому сам по собі факт укладання з працівником договору про повну матеріальну відповідальність не є підставою для покладання матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди за п. 1 ч. 1 ст. 134 КЗпП України.

У цій справі, ВП ВС дослідила та проаналізувала правову природу “середнього заробітку за час вимушеного прогулу”, який може бути стягнено працівником із роботодавця за час прогулу, викликаного незаконним звільненням. Також, суд порівняв його ознаки із “середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні”.

Фабула судового акту: Працівник подала позов про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Раніше вона була звільнена відповідачем з роботи за систематичне невиконання труд.обов’язків, і - згодом - поновлена на роботі рішенням суду. Час вимушеного прогулу порахувала за період з дати звільнення по день ухвалення рішення

Тоді, коли ще розглядалась справа про поновлення на роботі - вона подала заяву про збільшення позовних вимог (де саме і просила стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні), проте суд відмовив у прийнятті заяви у зв'язку із пропуском процесуального строку для подання такої заяви.

У цьому ж провадженні - рішенням суду першої інстанції у задоволені її позову (про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні) відмовлено повністю. Суд вказав, що середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, тому на вказану вимогу поширюється тримісячний строк звернення до суду, передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП України, який позивачка пропустила та не заявляла клопотання про його поновлення. А щодо сер.заробітку за час затримки - то встановлено, що при звільненні роботодавець здійснив їй повний розрахунок нарахованих на час звільнення грошових коштів за виключенням премії за результати роботи у тому році, яка взагалі нараховується відповідно до наказу.

Рішенням суду апеляційної інстанції позов задоволено частково, якраз в частині сер.заробітку за час вимушеного прогулу - проте суд перерахував строки. Позивачка подала касаційну скаргу, як і її роботодавець-відповідач.

Передаючи справу на розгляд ВП ВС, колегія суддів КЦС ВС поставила питання - щодо формування єдиної судової практики про застосування тримісячного строку до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та природи такого стягнення. Тож ВП ВС висловила наступні висновки:

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У рішенні КСУ від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 щодо тлумачення положень ч. 2ст. 233 КЗпП України,ст. 1, 12 Закону “Про оплату праці” Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано в законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

За висновком КСУ, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Тобто, крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою- зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов`язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону “Про оплату праці”, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.

Частиною 1 ст. 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. За змістом ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Частиною 2 ст. 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Таким чином, на думку ВП ВС, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом ч. 2 ст. 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

На підставі системного аналізу наведених положень ВП ВС постановила висновок, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Також, позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі.

За умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника.

Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, ВП ВС зазначив, що стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Отже у цій справі: Постановлено висновок, що правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.

Тому спір про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не з власної вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. За пред`явлення вимоги про стягнення середнього заробітку, передбаченого ч. 2 ст. 235 КЗпП України позивачі звільняються від сплати судового збору в усіх судових інстанціях на підставі пункту 1 ч. 1 ст. 5 Закону “Про судовий збір”. Працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення цього середнього заробітку без обмеження будь-яким строком згідно з ч. 2 ст. 233 КЗпП України та не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначеного ч. 2 ст. 235 КЗпП України.

Щодо вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України пільга щодо сплати судового збору, передбачена п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону “Про оплату праці”, не поширюється та застосовується тримісячний строк звернення до суду, визначений ч. 1 ст. 233 КЗпП України, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.