Статті

Фабула судового акту: Робота адвоката полягає не тільки у складанні документів необхідних для відстоювання інтересів своїх клієнтів та участі у судових засіданнях. Досить велику частку робочого часу адвоката займає саме рутина – відвідування поштового відділення для направлення процесуальних документів, адвокатських запитів тощо, очікування початку судових засідань, які як правило не починаються у визначений час, і особливо у великих містах поїздки між судами.

Тобто фактично удень адвокат їздить по судам, беручи участь у засіданнях, очікує їх, а вже у вечірній, а й іноді і в нічний час, вже займається складанням документів, аналізом судової практики тощо.

Тому адвокати, які цінують себе та свій час як правило при укладенні договорів з клієнтами включають у оплату своєї роботи і час витрачений на прибуття до судів.

Але ж чи може така оплата бути у подальшому стягнута із опонента? Чи є така оплата судовими витратами?

У даній справі апеляційним судом було ухвалено додаткове рішення про стягнення з опонента сторони на користь якої ухвалено рішення судових витрат, які складались, зокрема, з витрат на правову допомогу, як це перебачено ст. 137 ЦПК України.

На таке рішення апеляційного суду було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано неспівмірністю заявлених витрат на правничу допомогу з часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт і обсягом виконаних робіт.

Проте, КЦС визнав вказані доводи необґрунтованими та у своїй постанові зазначив таке.

Автором касаційної скарги при обґрунтуванні доводив про неспівмірність часу витораченого адвокатом враховано лише фактичну тривалість судових засідань, тобто фактичну участь адвоката у судовому процесі, проте залишено поза увагою витрачений адвокатом час на дорогу для участі у судовому засіданні та інші, вчинені адвокатом процесуальні дії.

Беручи на себе обов`язок щодо здійснення представництва інтересів клієнта в суді, адвокат бере на себе відповідальність не лише за якусь одну дію, наприклад написання процесуального документу чи виступ у суді, а бере на себе обов`язок по вчиненню комплексу дій, метою яких є забезпечення реалізації та захисту прав і обов`язків клієнта, відтак, час, який адвокат витрачає на дорогу для участі у судовому засіданні, є складовою правничої допомоги і підлягає компенсації нарівні з іншими витратами.

Отже, участь у судовому засіданні являє собою не формальну присутність на ньому, а підготовку адвоката до цього засідання, витрачений час на дорогу до судового засідання та у зворотному напрямку, його очікування та безпосередня участь у судовому засіданні.

Такі етапи представництва інтересів у суді, як прибуття на судове засідання та очікування цього засідання є невідворотними та не залежать від волі чи бажання адвоката. При цьому паралельно вчиняти якісь інші дії на шляху до суду чи під залом судового засідання адвокат не може та витрачає на це свій робочий час.

З огляду на це такі стадії, як прибуття до суду чи іншої установ та очікування є складовими правничої допомоги, які в комплексі з іншими видами правничої допомоги сприяють забезпеченню захисту прав та інтересів клієнта.

З урахуванням наведеного час, який адвокат витрачає на дорогу для участі у судовому засіданні, є складовою правничої допомоги і підлягає компенсації нарівні з іншими витратами.

Фабула судового акту: Військовослужбовець, що проходив службу за контрактом у військовій частині, потрапив у ДТП керуючи службовим автомобілем. Обом транспортним засобам були завдані механічні пошкодження. Як наслідок - військова частина змушена була заплатити за шкоду, внаслідок прийняття відповідного судового рішення про її відшкодування (авто не було застраховане). Згодом - вона звернулася до суду цивільної юрисдикції з позовом до військовослужбовця про стягнення заборгованості в порядку регресу.

Суд першої інстанції її позов задовольнив - щоправда частково - зменшивши розмір відшкодування до місячного грошового забезпечення військовослужбовця за відповідний місяць. Але на рівні апеляційного оскарження суд своєю постановою закрив провадження у справі, пояснивши тим, що відповідно до норм ЦПК України, КАС України, Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а також Положення № 243/95-ВР - військова служба є публічною службою. Тому спір підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства, так як пов`язаний з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби.

Розглядаючи касаційну скаргу, ВС КЦС цілком слушно і враховуючи практику не погодився із висновком апеляційного суду про адміністративну юрисдикцію справи. Повертаючи її на новий розгляд до апеляційної інстанції цивільного суду ВС КЦС зазначив наступне:

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб'єктний склад.Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Згідно з ч.1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до ч.1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Публічна служба- діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (п. 17 ч.1 ст. 4 КАС України).

Відповідно до ст. 46 КАС України - відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об`єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об`єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.

Отже, суб`єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об`єднань, юридичних осіб, які не є суб`єктами владних повноважень, виключно для превентивного судового контролю своєї ж діяльності та у випадках, визначених законом.

Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

Таким чином, не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства справа з огляду лише на її суб`єктний склад.

Крім того, ВП ВС у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а (провадження № 11-720апп18), дійшла правового висновку про те, що відшкодування шкоди в порядку регресу відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства, що унеможливлює звернення з таким позовом до адміністративного суду.

Отже у цій справі: Правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається касаційним судом, не стосуються безпосередньо прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби, не спрямовані на захист прав свобод та інтересів особи від порушень із боку суб`єкта владних повноважень й не стосуються оскарження дій останнього, а виникли з деліктного зобов`язання - внаслідок завдання шкоди.

У цій справі не підлягає доведенню оцінка правомірності дій особи військовослужбовця, тобто не підлягає вирішенню питання щодо правомірності прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби. Неправомірність дій особи, у тому числі, ВЖЕ була предметом судової оцінки у господарській справі за результатами якої військова частина мала відшкодовувати за військовослужбовця шкоду.

Отже, предметом розгляду у цій справі є лише відшкодування шкоди в порядку регресу, тобто вирішення приватноправових відносин. За своїм суб`єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір є приватноправовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Військовослужбовець, який керує службовим транспортним засобом і вчиняє ДТП, навіть під час виконання ним його службових обов`язків, вчиняє цивільний делікт не під час здійснення адміністративно-владних повноважень, а допускаючи порушення принципу генерального делікту, тобто загальної заборони завдання шкоди особі.

Фабула судового акту: Керівник місцевої прокуратури звернувся з позовом в інтересах держави в особі районної державної адміністрації в якому просив припинити дію договорів оренди землі та зобов'язати орендаря - ТОВку - повернути у відання держави земельну ділянку державної власності. Прокурор вважав, що в порушення ТОВ договорів оренди землі, останнє не здійснювало забудову земельних ділянок упродовж 3-х років із моменту державної реєстрації договорів. Отже наявні правові підстави, відповідно до ст. 416 Цивільного кодексу України (ЦК) та ст. 102-1 Земельного кодексу України (ЗК), для розірвання договорів оренди землі в судовому порядку відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК, та повернення таких земельних ділянок орендодавцю.

В договорах були визначені такі права та обов`язки орендаря, в тому числі, як приступити до використання земельної ділянки у строки, встановлені цим договором. Згідно з договором, його дія могла припинятися - в тому числі - за рішенням суду на вимогу однієї із сторін внаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором, а також з інших підстав, визначених ним та законом.

Рішенням суду першої інстанції позов було задоволено - проте апеляційний суд скасував відповідне рішення, а у припиненні оренди - відмовив. ВС КГС підтримав рішення апеляційного суду, вказавши:

За ст. 25 Закону України "Про оренду землі" орендар земельної ділянки зобов`язаний: приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, але не раніше державної реєстрації відповідного права оренди (крім іншого). Частиною 1 ст. 32 Закону України "Про оренду землі"передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

Водночас згідно з частиною 2 ст.651 ЦК договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором.

Відповідно до ст. 416 ЦК України (на яку посилався прокурор) право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку права користування; 3) відмови землекористувача від права користування; 4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд. Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом. Пунктом 4 ч. 7 ст.102-1 ЗК передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) припиняються в разі невикористання земельної ділянки для забудови в разі користування чужою земельною ділянкою для забудови протягом трьох років.

Отже, у цій справі: Фактичні обставини цієї справи свідчать про те, що сторони, керуючись принципом свободи договору, уклали саме строкові договори оренди землі під будівництво житлового комплексу малоповерхової забудови. При цьому орендар сплачував за оспорюваними договорами саме орендні платежі, а державна реєстрація таких договорів була здійснена саме як договорів оренди землі. Скасовуючи рішення господарського суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний господарський суд установив та констатував, що умови оспорюваних договорів не містять істотних умов, зокрема, таких як вид, обсяги та строки будівництва, тобто таких, які би характеризували ці договори як договори суперфіцію. Крім того, як свідчить зміст оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду, судом встановлено, що оспорювані договори оренди землі не містять передбачених строків для отримання дозволів на виконання будівельних робіт, або здавання об`єктів будівництва в експлуатацію.

З огляду на викладене Верховний Суд зазначив, що суперфіцій і оренда є окремими правовими інститутами, які регламентуються різними нормами ЗК України, ЦК України. Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються також Законом України "Про оренду землі". Отже, положення пункту 4 ч. 1 ст. 416 ЦК Україниврегульовують виключно відносини, що виникають з договору суперфіцію (надання права користування чужою земельною ділянкою для забудови), і не можуть бути застосовані до договору оренди земельної ділянки, в якому сторони мають право на власний розсуд визначати додаткові умови, що можуть вплинути на припинення/розірвання договору оренду землі.

Так, вказав ВС - ст. 141 ЗК України передбачає таку підставу припинення права користування земельною ділянкою, як використання земельної ділянки не за цільовим призначенням. Відповідно до положень ст. 1 Закону України "Про землеустрій" цільове призначення земельної ділянки - допустимі напрями використання земельної ділянки відповідно до встановлених законом вимог щодо використання земель відповідної категорії та визначеного виду цільового призначення.

Верховний Суд звертає увагу на те, що з прийняттям у 2001 році Земельного кодексу України, який набрав чинності з 01.01.2002, законодавець змінив підхід до співвідношення змісту поняття "невикористання земельної ділянки" та "використання землі не за цільовим призначенням".

При цьому поняття "невикористання земельної ділянки за призначенням" та "використання земельної ділянки не за цільовим призначенням" різні за правовою природою, останнє з яких застосовується до випадків, коли на земельній ділянці із певним цільовим призначенням здійснюється діяльність, яка виходить за межі цього цільового призначення. Використання не за цільовим призначенням передбачає дію використання, а за невикористання (бездіяльність) не передбачається позбавлення права користування.

Отже, за змістом приписів ст. 141 ЗК України невикористання земельної ділянки не є самостійною підставою припинення права користування нею.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 918/119/21, від 29.09.2021 у справі № 911/2259/19, від 04.04.2019 у справі № 922/324/17, від 25.03.2020 у справі № 715/214/17-ц, від 14.07.2020 у справі № 916/1998/19 та від 12.08.2021 у справі № 904/2166/20 (904/5835/20).

Разом з тим, матеріали цієї справи не містили встановлених фактичних обставин щодо порушення відповідачем цільового призначення земельної ділянки, тобто вчинення дій, які би свідчили про використання земельної ділянки за іншим цільовим призначенням. Таким чином, прокурору було відмовлено в позові.

Фабула судового акту: У 2018 році сталася ДТП між двома ВАЗами, внаслідок якої транспортному засобу під керуванням позивача заподіяно шкоду. Згодом, постановою міськрайонного суду встановлено факт скоєння водієм іншого ТЗ адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, проте, провадження по справі закрито в зв`язку з закінченням строків. Висновками експертного автотоварознавчого дослідження вартість відновлюваних робіт підтверджена на рівні 68 560,05 грн.

Так, на момент скоєння ДТП винуватець не мав полісу обов'язкового страхування. Позивач сам керував транспортним засобом та вважав себе фактично його власником - тому у 2021 році подав позов про стягнення збитків, вартості експертизи та судовий збір з МТСБУ.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що позивачем не надано доказів, якими було б підтверджено на якій відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) позивач володів чи володіє автомобілем ВАЗ - а отже, він не має право на відшкодування шкоди заподіяної внаслідок ДТП. ВС КЦС вказані доводи відхилив, пояснивши наступним:

У постанові ВС КЦС 06 червня 2018 року у справі № 597/1070/15-ц (провадження № 61-9445св18), зазначено, що «п.1 ч.1 ст. 395 ЦК України передбачено, що речовим правом на чуже майно є право володіння. За ст. 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таким чином, особа, яка хоч і не є власником, але має законне право володіння майном, має також право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну. Враховуючи те, що відповідно до ст. 386, 395, 396 ЦК України положення щодо захисту права власності поширюються також на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (речове право), такі особи також мають право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну».

У постанові ВП ВС від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20) зазначено, що «факт правомірності володіння особою транспортним засобом є достатньою підставою для неї, щоб звернутися за захистом права щодо відшкодування шкоди, заподіяної вказаному майну. За змістом ч.2 ст. 1187 ЦК України володільцем джерела підвищеної небезпеки є юридична особа або громадянин, що здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших правових підстав (договору оренди, довіреності тощо). Пунктом 2.2. Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (в редакції, чинній на час вчинення ДТП) передбачено, що власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб».

Отже у цій справі: Суди встановили, що позивач керував автомобілем ВАЗ. Ним до позовної заяви додані копії посвідчення водія та свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу цього автомобіля, що свідчить про правомірність володіння ним вказаним легковим автомобілем. Отже, позивачу, який правомірно керував транспортним засобом належить право на відшкодування майнової шкоди, заподіяної цьому майну за рахунок МТСБУ.

Однак, у позові ВС відмовив, зважаючи на неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року (підпункт 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV). При чому, Суд пояснив - що у випадку, якщо потерпіла особа звернеться до страховика (страхової компанії) за відшкодуванням шкоди з пропуском встановленого річного строку, однак доведе, що нею здійснено розумних заходів для отримання відшкодування за рахунок страховика, та строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини, вона має право на відшкодування шкоди в межах страхової суми за рахунок страховика (страхової компанії) винної у спричиненні шкоди особи, у тому числі у судовому порядку.

У цій справі цікавим є висновок апеляційного суду і ВС КЦС, щодо підстав для можливості отримати компенсацію моральної шкоди - навіть просто за складення протоколу про адмінправопорушення (без подальшого штрафу чи інших адмін.стягнень). Адже на думку ВС КЦС - той факт, що було закриття справи про адміністративне правопорушення через відсутність його складу, свідчить про те, що позивача притягнуто до адміністративної відповідальності незаконно.

Фабула судового акту: Працівником патрульної поліції було складено протокол про адміністративне правопорушення, передбачене частиною 1 статті 130 КУпАП (керування ТЗ у стані сп’яніння) щодо особи. У особи були відібране водійське посвідчення. Згодом - через більше ніж два місяці, постановою районного суду провадження по справі про адміністративне правопорушення було закрито у зв’язку з відсутністю в його діях складу адмінправопорушення, передбаченого частиною 1 статті 130 КУпАП.

Внаслідок цього, він звернувся в суд з позовом до Департамента патрульної поліції Національної поліції України, Державної казначейської служби України, де вимагав стягнути на свою користь 11911,85 грн. моральної шкоди.

Позов він мотивував тим, що незаконним притягненням його до адміністративної відповідальності йому завдано моральних страждань, справа розглядалась більше 2 місяців, він вимушений був користуватися послугами адвоката та витрачати кошти на оплату його послуг, користуватися тимчасовим посвідченням, оскільки своє водійське він отримав лише через більше ніж 3 місяці. Крім того, завдано шкоди його діловій репутації та авторитету, оскільки притягнення до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 130 КУпАП створювало образ суспільно небезпечної особи, яка здатна вживати алкогольні напої, керуючи транспортним засобом.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Оскільки поліцейським не було притягнуто позивача до адмінвідповідальності, суд вважав, що правові підстави для задоволення позову відсутні. Натомість, суд апеляційної інстанції позов задовольнив повністю і моральну шкоду стягнув. Відповідач подав касаційну скаргу, де доводив, що відносно особи не було накладено адмінстягнення у вигляді арешту або виправних робіт та взагалі жодного адміністративного стягнення, а отже складання протоколу про адміністративне правопорушення не є притягненням особи до адмінвідповідальності, а сам факт закриття справи не може бути доказом, що дії та бездіяльність відповідачів заподіяли моральної шкоди.

ВС КЦС відкрив провадження, і прийняв рішення де підтримав позицію апеляційного суду про задоволення вимог позивача. Обґрунтовуючи, ВС КЦС зазначив:

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною 1 статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини 1 статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини 6 цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами(статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відповідно до статей 2, 4 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду” передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку, зокрема, закриття справи про адміністративне правопорушення.

Тобто, здійснення провадження у справі про притягнення до адміністративної відповідальності, яка в подальшому закрита судом за відсутністю складу адміністративного правопорушення, свідчить про незаконні дії посадових осіб, які ініціювали та здійснювали вказане провадження (складання протоколу, отримання пояснень та інше).

При цьому, у постанові ВС КЦС від 09 червня 2021 року у справі № 726/837/20 зазначено, що: відшкодування моральної шкоди проводиться незалежно від того, чи застосовувалися з боку держави будь-які заходи примусу, чи було понесено особою витрати на погашення штрафу, накладеного судом. У постанові ВС КЦС від 29 вересня 2021 року у справі № 166/1222/20 зазначено, що: закриття справи про адміністративне правопорушення через відсутність його складу свідчить про те, що позивача притягнуто до адміністративної відповідальності незаконно, а, крім того, відшкодування здійснюється незалежно від вини.

Отже у цій справі: Суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що дії працівника патрульної поліції щодо складання відносно особи протоколу про адміністративне правопорушення відповідно до положень пункту 4 частини першої статті 2 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду”є підставою для відшкодування позивачеві моральної шкоди, оскільки закриття судом справи про адміністративне правопорушення через відсутність його складу свідчить про те, що особу притягнуто до адміністративної відповідальності незаконно, відшкодування якої здійснюється незалежно від вини.

Фабула судового акту: Боржник, з якого суд постановив стягнути на користь банку заборгованість, подав окремий позов до держвиконавця про визнання дій незаконними, скасування постанов. Пояснював ситуацію тим, що у відділі примусового виконання рішень перебувало виконавче провадження за виконавчим листом від 06 травня 2010 року, згодом, 14 липня 2015 року була прийнята постанова про відкриття виконавчого провадження, а у березні-травні 2019 року прийнято постанови прийняття виконавчого провадження про арешт рахунків та майна. Позивач-боржник вважав що перша прийнята з порушенням строку на звернення виконавчого документа до виконання, друга - не відповідає вимогам чинного законодавства, а постанови про арешт є незаконними, оскільки під час їх прийняття не враховано наявність іпотечного майна, яке першочергово підлягає стягненню.

Однак рішенням суду першої інстанції у задоволенні його вимог йому відмовлено. Рішення мотивоване тим, що ефективним способом захисту порушеного діями, рішеннями або бездіяльністю органів виконавчої служби (посадовими особами виконавчої служби) права сторони виконавчого провадження є подання до суду, який ухвалив судове рішення, відповідної скарги у порядку, передбаченому ч.1 ст. 447 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції, змінюючи лише мотиви відмови в задоволенні позову, виходив з правильності обраного позивачем способу захисту порушеного права. Проте підстав для задоволення вимог не знайшов.

Касаційний суд, вказав, що суди взагалі не повинні були розглядати справу по суті, оскільки позивач є боржником у виконавчому провадженні, а тому не може бути позивачем у цій справі й така справа не підлягає розгляду в позовному провадженні, у зв`язку з чим наявні підстави для закриття провадження відповідно до п. 1 ч.1 ст. 255 ЦПК України. Закриваючи провадження ВС пояснив:

Верховний Суд, вирішуючи питання про порядок оскарження боржником у виконавчому провадженні рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, вчинених в ході виконання судового рішення, виходить з наступного.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дійє судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Відповідно до ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Так, відповідно до правових позицій:

ВС ОП КЦС у постанові від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19) погодився з закриттям провадження у справі з підстави, передбаченої п. 1 ч.1 ст. 255 ЦПК України, оскільки позивач, який є боржником у виконавчому провадженні, не може пред`являти позов про зняття арешту з майна з огляду на те, що законом у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту, а саме, оскарження боржником рішення, дій, бездіяльності державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України
Боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, який накладений державним або приватним виконавцем під час примусового виконання судового рішення, не може пред`являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом, оскільки має право на оскарження дій державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Якщо суд помилково прийняв позов до розгляду, під час судового розгляду він має закрити провадження у справі з підстави, передбаченої п. 1 ч.1 ст. 255 ЦПК України.

ВС КЦС у постанові від 21 лютого 2020 року по справі № 758/8416/15-ц (провадження № 61-35св18)зазначено, що скарги на дії (бездіяльність), рішення державних виконавців (приватних виконавців) мають на меті захист прав сторін виконавчого провадження з виконання судових рішень та покладають на суд контроль за належним виконанням судових рішень. Здійснення такого судового контролю відбувається за правилами спеціального виду провадження в цивільному судочинстві, що є відмінним від позовного. Головна мета судового контролю за виконанням судових рішень полягає, насамперед, у реалізації основних завдань судочинства при здійсненні судами правосуддя, оскільки воно не обмежується ухваленням судового рішення, а також передбачає його виконання. Кожний судовий процес повинен завершуватися реалізацією судового рішення у спірних правовідносинах між його сторонами. Тому після вирішення спору і набрання судовим рішенням законної сили суд здійснює контроль за його виконанням, а також захист прав та законних інтересів сторін виконавчого провадження.
При цьому Верховний Суд зауважив, що позивач звернувся до суду за захистом своїх прав як сторона виконавчого провадження, між учасниками справи не виникло цивільно-правового спору, який підлягав би вирішенню в порядку позовного провадження, а постало питання щодо правомірності дій та рішень державного виконавця під час виконання судового рішення.

Отже у цій справі: Суди попередніх інстанцій помилково розглянули справу по суті, не врахувавши того, що позивач є боржником у виконавчому провадженні, а тому не може бути позивачем у цій справі й така справа не підлягає розгляду в позовному провадженні, у зв`язку з чим ВС закрив провадження відповідно до п. 1 ч.1 ст. 255 ЦПК України.